#awesome2020

я признаю, 2020 для многих людей оказался тяжелым - из-за потери работы, болезней родственников, финансовых трудностей и еще десятка причин. но почему-то больше всего нытья про то, каким хреновым был 2020, я слышу от людей, у которых в-общем-то ничего плохого не случилось, кроме того, что отпал задроченный всеми travelling. из-за этого потока негатива я боюсь забыть, каким офигенным 2020 год оказался для меня. так что пока воспоминания о нем свежи, я решила их записать. получилось аж две версии, краткая и расширенная. они на разных языках, и несколько отличаются по содержанию, и очень сильно - по стилю. забавно, как меняется манера письма в зависимости от языка. надо будет попробовать еще.

RU. кратко.
новый год. я в Киеве на рейве. естественно, никакой еды. стакан джин-тоника. 5 часов охрененного драм-н-бейса. куча крутых людей вокруг. я знаю точно, что год будет отпад.
Львов. уличные музыканты, случайная вечеринка, прогулка по трущобам, бесконечное чревоугодие в ресторанах.
снова Киев. выставка WOW Ukraine. моя страна реально вау. не то чтобы я когда-то в этом сомневалась.
февраль. катаюсь на лыжах. с трудом, но удается побороть страх, оставшийся после травмы.
март. 10 дней до локдауна. я на концерте Линдемана. у меня температура, болезненный кашель и ощущение, что я вот-вот выблюю легкие. я беснуюсь все равно, мне в общем-то наплевать, если я сдохну прямо там. слушать любимые песни вживую – экстаз. на экране за музыкантами всякая занятная мерзость. по залу летают (какая неожиданность) надутые презервативы. Линдеман и Тегтгрен в огромном пузыре, прямо передо мной. в толпу летят торты и рыбины. позже – медиаторы. ничего не поймала и рада.
3 месяца дома. выхожу на улицу раз в неделю за продуктами. работаю онлайн, смотрю вебинары, ни с кем лично не контактирую. кайф. возвращаюсь ко всем забытым хобби. японский. йога. чтение. фотография. писательство.
отмена концертов и фестивалей. нет раммштайну, атласу, юпарку, ханику и комиккону. жаль, но не смертельно.
июнь. друзья, тепло, смех, типичные для нас дебильные шутки и обсуждения херни на серьезных щах. я скучала. бассейн. нет розжига для костра, зато есть напалм. сойдет.
вернуться в офис и социум. не хочу, не буду. приходится.
июль. велик. гоняю по Салтовке. Змиев. Переплываю Донец против течения.
папа починил яхту. каждые выходные в яхт-клуб, но все время с разными людьми. гуляем по лугам и тропинкам вдоль берега, ходим на яхте. ветер радует. костер и печеная картошка тоже.
август. Карпаты. офигенная компания, вкусная еда, созерцание гор. два сложных трекинга. тяжело, ноги болят адски, но я смогла, преодолела. довольна как слон. рафтинг. я купаюсь в ледяной воде Черного Черемоша.
сентябрь. едем на дачу. не мою. по дороге гуляем по Краснограду (но это не точно). оккупируем местный дом культуры. нелегально лазим за кулисами.
еду в Каменец волонтером на Республику. забываю об эпидемии. о работе. о проблемах. вообще обо всем. обнимаюсь с незнакомцами. делюсь едой, пью из одной бутылки с другими ребятами. там классные люди, музыка и простая вкусная еда по талонам. утопическое общество. хочу остаться там навсегда.
октябрь. Москалевка. стихи в лесу.
едем кататься на лошадях. я вспоминаю о своей детской мечте. неожиданно нахожу конный клуб рядом с домом. начинаю брать уроки верховой езды. это очень сложно, но ужасно интересно.
ноябрь. снег. санки.
эпичный паб-крол с моими учениками. начинаем в школе. потом пьем вино во дворах. поем Цоя. нас прогоняют сварливые местные. идем в парк, катаемся на каруселях. дальше – в пьяную вишню. там знакомимся с каким-то музыкантом, потом с ребятами из Израиля. редкий миг, когда Харьков кажется европейским городом.
декабрь. работы по горло, сил нет. невыносимо хочу отдохнуть. как под заказ, у меня корона. 3 спокойных недели дома. я заказываю подарки, договариваюсь с друзьями, как отметить новый год. все будет супер.

UA. барвисто
31 грудня 19го. Я у Києві. Йду до Музею медицини з сестрою. Ще три години до Нового року, і ми зустрінемо його на рейві. Тут взагалі немає їжі, є лише декілька видів напоїв. Я зупиняюся на джин-тоніку, і цей чи то паперовий, чи то пластиковий «бокал» - єдине, що я вип’ю цього вечора. Не враховуючи воду, звісно. 5 годин майже безперервних танців у вихорі драм-н-бейсу, класного люду та щирих емоцій. І абсолютно байдуже, коли там настає новий рік. Музика – єдине, що має значення тієї ночі.
У холі музею я випадково зустрічаю студентів з нашої школи, і у них є їжа. Усвідомлюю, що я до біса голодна, тож ми виходимо на полювання. Знайти щось о третій годині здається неможливим, але нам вдається. Ми йдемо тихими вулицями Києва крізь напів-сніг, напів-мряку. Справжній контрастний душ порівняно з розпашілим, вібруючим від басів повітрям музею. Свого роду підготовка до завтрашнього дня, коли ми будемо вештатися доріжками та павільйонами ВДНГ, а згодом – по прикрашеним майданам біля Софії та Михайлівського.
Ввечері я нарешті здійсню давнє бажання покататися на фунікулері. Здоровезна черга мене не лякає попри те, що я дуже змерзла. Повільно пересуватися не тільки в горизонтальній, але й вертикальній площині виявляється напрочуд забавно.
Але час змінити маленький вагончик на великий. Ми вирушаємо до Львова.
У Місті Лева ми неквапливо ходимо від одного ресторану до іншого, куштуючи найсмачнішу їжу, яку тільки можна собі уявити. Слухаємо вуличних музикантів, яких охороняють величезні гірлянди-янголи – і підспівуємо улюбленим пісням. Випадково потрапляємо на ще одну вечірку, таку якусь тепло-душевну, з треками на будь-який смак, від Емінема до диско і без усіх цих довбаних Деспасіто.
Наступного дня ми, пересичені знайомим до останньої бруківки центром, відкриваємо для себе Львів з іншої сторони, доволі непривабливої, проте все одно цікавої. Варто полишити історичний центр, і тебе поглинають бетонні хащі, брудні, розбиті та похмурі. Я не зважаю на це, мені норм, адже я виросла у схожих гнітючих джунглях. Проте панорама Львова з оглядового майданчику біля нового пам’ятника Героям Небесної Сотні мені все ж таки подобається більше.
Я ловлю себе на думці, що взагалі-то, Львів встиг мені трішки набриднути, але я починаю скучити за ним щойно я лишаю його заради ще одного дня у Києві.
У нас є ще один важливий пункт програми - виставка WOW Ukraine. Нею можна блукати цілий день, але нажаль, в нашому розпорядженні лише пара годин.
Вечеряємо ми у ресторані ліванської кухні і купуємо там для тата настільки запашний лаваш, що його одразу хочеться зжерти весь без залишку. Ми чинимо опір спокусі як можемо. Лаваш доїжджає додому неушкодженим.
Лютий пролітає як одна мить, він сірий та непомітний, як і будь-який інший лютий на моїй пам’яті, окрім 14го року.
У березні я встигаю потрапити на довгоочікуваний концерт Ліндемана за лічені дні до локдауну. В мене температура та страшенний кашель, і я годину стою у черзі, що змією обвивається навкруги цілого кварталу. Звісно, концерт виявляється вартий цього очікування. Я біснуюся наче скажена, одна посеред спокійніших людей, і якийсь час мені здається, що в мене от-от стане серце через високу температуру, але хіба це може мене зупинити? Чим дужче я віддаюся своїм диким танцям, тим далі відступає лихоманка. В мене несеться шквал енергії, і я пірнаю у нього, стаючи з ним єдиним цілим. Слідом у натовп летять дебелі рибини та торти, але на щастя, я стою достатньо далеко від сцени. Це не той сувенір, який я хотіла б отримати замість медіатору.
Я повертаюся додому з порожніми руками, проте з зарядженими на 100% внутрішніми батарейками. Тож коли починається локдаун, у мене є сили на все. Я дивлюся вебінари по роботі, я повертаюся до японської і фотографії, щодня займаюся йогою, знову читаю і пишу.
Три місяці саморозвитку, затишних сімейних вечорів та творчості. Я виходжу з дому раз на тиждень і кайфую від цих обставин.
Потім настає червень – і ми нарешті збираємося з друзями. Всі чилять на бортах басейну, а я мотаюся як заведена від одного краю до іншого, адже не можна так просто взяти і упустити можливість поплавати.
Через тиждень я повертаюся в офіс. Виколупати себе з домівки і змусити знову взаємодіяти з соціумом – майже фізичне зусилля, але поступово я звикаю.
У липні я запізніло згадую, що в мене взагалі-то є велосипед. І катаюся частіше ніж попередні декілька років, взяті докупи. Трохи згодом я ще згадую, що в мене і яхта є. І їжджу до яхт-клуба ледве не кожні вихідні, щоразу з новою компанією.
Ми ходимо під вітрилами, плаваємо, гуляємо запашними лугами, що буяють квітами. Ми мерзнемо вночі та помираємо від спеки вдень, розпалюємо багаття, печемо картоплю і смажимо маршмелоу. Мляве, ліниве літо раптом починає бути по-справжньому класним.
Навідуюся до друзів у Змійові. Ми купаємося у річці і я вирішую переплисти Донець. Він доволі вузький, проте течія дуже сильна, на що я чомусь не очікувала. Протилежний берег весь захаращений очеретом, тож мені доводиться плисти проти течії, щоб дістатися маленького пляжу. Я відчуваю себе абсолютно безпорадною, адже усі мої зусилля річка з легкістю нівелює. Це мабуть найнеприємніше відчуття у моєму житті. Втім, я обожнюю плавати з самого малечку. Мене отак просто не злякати водою. Коли я нарешті виходжу на протилежний берег, моє серце калатає як скажене, легені ніяк не можуть поглинути достатньо повітря, але я пишаюся собою. Я здолала ріку.
У серпні я їду в Карпати з друзями і колишньою студенткою. Як же я хотіла повернутися туди влітку! У нас два дуже важких трекінга в гори, один на Піп Іван, другий до Несамовитого. Після них мої коліна розриваються від болю, я не можу присісти навпочіпки, але я неймовірно задоволена, адже я змогла, я впоралася. Це неабиякий привід для гордості. Там же я вперше потрапляю на рафтинг (а точніше, ми сплавляємося на байдарках). Вода, швидкість та бризки у лице – моє улюблене поєднання. Ми в одній байдарці з інструктором, тож швидко і легко проходимо усі перепони. Випереджуємо усіх інших, пришвартовуємося на кам’яному пляжі у закруті ріки і ніжимося під теплим приємним сонцем. Інструктор знаходить дикі горіхи і пригощає нас. Вони смачніші за ті, що в магазині.
Пізніше, коли решта нашої групи гріється на березі, ми з моєю ученицею плаваємо в крижаній воді Чорного Черемошу.
У вересні я їду до Кам’янця в якості волонтера на Республіку, єдиний музичний фестиваль цього року. Для мене він перетворюється на справжній ковток свободи, якого я дуже потребувала, хоча й не усвідомлювала цього. Тут я забуваю про епідемію, локдауни, заборони і будь-яку обережність взагалі. Ми обнімаємося з незнайомцями, танцюємо, співаємо, їмо їжу за принципом у кого що знайдеться, п’ємо з однієї пляшки. Ми гуляємо містом та каньйоном, ховаємося від вітру у галереях фортеці, медитуємо на дощ під час зливи. Я з іншою волонтеркою стою на мерчі два дні, і ми розпродаємо усе, що тільки можна було продати, включно з залишками попередніх років. Ми харчуємося по талонах простою, але неймовірно смачною їжею – і чорт забирай, от у такій Республіці я б жила! Шкода, що треба повертатися до звичайного життя.
У жовтні я влаштовую treasure hunt по квартирі для своєї сестри на її день народження. Я не полінилася, хоча до останнього відтягувала усі приготування. Вийшло прикольно.
До Харкова приїжджає один з волонтерів Рєспи, і ми блукаємо лісопарком, а наступного дня – Москалівкою. Виявляється, її капітально відреставрували, і від колишнього декадансу там нічого не залишилося. Тож дивитися там більше нема на що.
Допоки погода ще тепла, ми з дівчатами з роботи вирішуємо покататися на конях. До мене знов повертається дитяча мрія навчитися їздити по-справжньому. Я роблю чергову спробу знайти кінний клуб поблизу – і таки знаходжу! Виявляється, верхова їзда – це доволі складно і фізично важко, проте на диво я не зневіряюся, а навпаки, стараюся щосили.
Листопад, наче брат-близнюк лютого, намагається приспати мене своєю кволістю, та я пручаюся. Втім, не дуже успішно. Стає трохи легше, коли несподівано випадає сніг. Всього лиш на пару днів, але я встигаю покататися на санях. Ще один проблиск фану – зімпровізований паб-крол з моїми учнями. Ми святкуємо завершення семестру у школі, і коли вже пора закінчувати, у нас ще залишається пляшка вина. Ми йдемо до знайомого по штопор, розпиваємо пляшку у дворах, співаємо Цоя. Звісно ж на нас хтось починає гримати з балкону. Ми рушаємо далі – до П’яної вишні, потім в парк, де кружляємо на маленькій литячій каруселі, і знову до Вишні. Там знайомимося з музикантом/фотографом, а потім з компанією з Ізраїлю. Нам п’янко і весело, і всі кордони знову зникли.
На початку грудня мені відчайдушно хочеться відпочити, в мене вже не вистачає сил ні на що. Моє бажання здійснюється – мене, так би мовити, «коронують». Три тижні вдома, така собі відпустка точнісінько на день народження. Я встигаю прикрасити квартиру і замовити купу подарунків. Цього як раз достатньо для чудового завершення року. 31го грудня я йду святкувати 2021 з друзями і роблю декілька важливих висновків стосовно себе. У новому році я маю намір добряче попрацювати над собою.

The girl and her heart

Once upon a time, there lived a girl. She had a great life: a loving family, a rewarding job, and quite a few loyal friends. But sometimes she had this weird feeling as if something was amiss. So one day she decided she would go on a journey to see the world and find something she wasn’t yet aware of on the way. She figured the best time to leave would be straight after her birthday party, at the very beginning of winter.
December walked in quietly, too bright, too green, and too warm for girl’s liking. She could almost smell the feeling of wrongness in the air. But when the time came, she packed her things and set off anyway.
Her journey didn't really have any purpose or ultimate goal except for putting her own capability to the test. Which she successfully accomplished, since during this adventure she had to deal with huge iron birds and wander through dreadful dungeons with mazes in them. But also she got to see a whole lot of amazing palaces, vast fields and forests inhabited by fay folk. All that made her journey worthwhile.
Eventually, her path led her to a beautiful old city. She was roaming its streets when she spotted a huge hill with a fortress on the top of it. Feeling a strange pull towards it, she began her ascent. A small dragon was lurking at the bottom of the hill, but the girl managed to sneak her way past him.
When she walked into the fortress, she stopped and looked around. She saw some beautiful vines that had crawled their way up the walls of the most modest building in the courtyard. She came up to it to get a closer look and admire the mesmerizing plants.
And then, right in the middle of an ancient castle, she found what seemed to be her heart. It dawned on her that most likely it was what she had been unknowingly looking for all this time. At that moment she knew that the hollow feeling she had had in her chest for many years was her missing heart.
And here it was, miles away from her hometown, hidden in plain sight and lit by warm rays of sunshine. Over the years, it had got covered with thick bark which preserved it from harsh outside world. It seemed old, dried-up and neglected, but gave off the impression of toughness and sturdiness anyway. And the girl just stood there looking at her heart and not knowing what to do with it.
But the longer she stayed, the more it showered her with the sense of peace and quiet that can only appear when a part of you you were missing clicks into place. She basked in it, keenly aware that this place was her real destination. She was about to reach for her heart but stopped short as if she had been burnt.
She had a sinking suspicion that she was about to make a huge mistake. Although so close to her heart it was hard to remember what it was like not to have it, the feel of nearly absolute emotional numbness was etched into her memory. She had always been somewhat detached, indifferent towards people around her. A mere spectator, so to speak. Before that moment she had always thought it to be a great gift – not to feel anything, to be unperturbed by anyone’s actions. So she couldn’t even comprehend how she had got to the point where she started questioning herself.
Having remembered the sweet nothingness that had always filled that place in the middle of her chest, she made a step back. All of a sudden, she had a hunch that she didn’t really need her heart and she would be better off without it. After all, what could she possibly need it for?
Adamant that she was making a right choice, she turned around, left the castle and never looked back, leaving her heart there for safekeeping. Perhaps, she thought as she was going down the hill, I'll come back for it one day, but to be honest, it's highly unlikely.

back to black

22 февраля я в который раз перекрасилась. в два непривычно ярких, нелюбимых по отдельности, но таких замечательных вместе цвета - одновременно и подвергающих риску, и напоминающих мне о том, кто я есть. искореняющих страх и наполняющих гордостью. вместе с окрасом волос изменилась и я сама. поэтому привычная мне цветовая гамма моего гардероба показалась тогда неподходящей к такому буйству красок, и я неожиданно для себя самой обзавелась грудой разноцветной одежды. трансформация прошла быстро, гладко и на удивление незаметно. мне даже понравилось. в этом году весну я встретила в как никогда красочном виде.
но с неделю назад, в самом конце мая, начался сезон дождей. он совершенно не располагал к светлой одежде. тем вечером я, недолго думая, выхватила долгое время пылившиеся в шкафу черную футболку и черные джинсы. кожаный браслет и кулон-пуля, с которым я раньше практически не расставалась, показались амулетами, замкнувшими цепь заклинания. старенькие полюбившиеся мне вещицы, как оказалось, обладают своей простой магией.
идя по улице, я заново обретала позабытое - всепоглощающее спокойствие и ощущение защищенности, которое всегда давал мне черный цвет - правда, раньше я этого не осознавала. он уверенно и мягко обволакивал меня, становясь второй кожей, покрывая чешуей уверенности в себе, окружая умиротворением. через пару дней я еще раз убедилась в неожиданном эффекте. похоже, я нашла еще один способ быстро вернуться в строй, если меня что-то выбьет из колеи. у нас считают, что черный - мрачен и холоден, но я не могу согласиться с этим, ведь для меня он - самый теплый цвет.

обійми мене...

ще ніколи в житті я не відчувала себе настільки самотньою. ні, я зараз не враховую мою родину - що б не сталося, це непорушна константа у моєму житті, мій самий надійний тил. але нині, в один із найважливіших моментів в історії моєї країни і можливо навіть мого життя, просто родини не вистачає. при всій моїй мізантропії, у ці мінливі тяжкі часи мені вкрай необхідна підтримка інших людей. я нарешті знайшла себе у чомусь. у цій дивній, страшній, для багатьох безглуздій революції. зрозуміла, що це - моє, те, чого я прагну всім серцем. може, ціль моя утопічна, а я сама - ідеалістка з рожевими окулярами, та мені все одно, доки я вірю, що в моїх силах щось змінити. може, користі з мене не так вже й багато, але якась все ж таки є. однак я опинилася один на один з байдужістю, непорозумінням, ненавистю та ворожістю. надто багато для мене самої. усі мої друзі та знайомі, спілкування з якими я найбільш цінувала, опинилися по ту сторону барикад. і це так тяжко, так невимовно, нестерпно тяжко, що здається, наче в мене гора на плечах. раніше я з подібним не стикалася, а якщо й стикалася, то у таких дрібницях, які навіть не варті були уваги. то це отак закінчується дитинство? коли ти залишаєшся сам на сам зі своєю боротьбою?
що ж, революція, я навіть не знаю, чи дякувати тобі за те, що я нарешті виросла, чи клясти тебе з тієї ж причини. ти навчила мене не уникати людей з іншою точкою зору, а приймати їх такими, якими вони є. деяких я навіть змогла зрозуміти. ти допомогла мені здолати мій страх і невпевненість. ти дала мені гордість за мою країну і моїх співвітчизників. але також ти мене кинула у прірву відчаю, коли відкрила мені очі на моє рідне місто, яке я раніше любила до нестями. коли змусила усвідомити, що за моєю спиною крім родини нікого немає.
що ж, мені майже не боляче. я не здивована. давно вже мала підозру, що я якась біла ворона дивного сорту. що мабуть немає на світі такої людини, з якою я хоча б на п'ятдесят відсотків збіглася у поглядах відносно всього, що мені найбільш цінно. та це все неважливо. в решті решт, я думаю, я лиш стану ще сильніше. ще більш самотньою та непоступливою - так. але все ж таки сильнішою. я зможу сміливо дивитися у майбутнє, знаючи, що мені ніхто зайвий не потрібен, щоб впевнено йти вперед і долати будь-які труднощі.
а поки я продираюся крізь терен мого шляху, мене рятує музика. власне, як завжди. тепер це Океан Ельзи. я колисаюсь на теплих хвилях їх відчайдушних пронизливих пісень, які водночас містять і скорботу, і щемляче відчуття довгоочікуваної весни, і неймовірний запал. ці пісні - єдине, що повертає мені надію, дає сили боротися далі навіть тоді, коли я зовсім зневіряюсь.

realization

какая это уже была по счету вечеринка подобного рода? я не помню. но в одном я уверена: она отложится в моей памяти надолго. жаль, с негативным оттенком. я не сразу поняла, что не так - как же, брит-рок кавер-пати, выступают отличные проверенные ребята, все должно было сложиться прекрасно. а потом осознание обрушилось на меня, погребая под ошеломленностью и растерянностью. все очень просто - я хожу на эти кавер-пати по инерции. просто потому, что лет шесть назад, в разгар моей юности, когда мне едва хватало денег купить билет на КиШа на галерку, такие вечеринки, посвященные британским исполнителям, казались невероятно крутыми. но время прошло, я побывала далеко не на одном настоящем концерте и мне теперь есть с чем сравнивать. вот вам и корень зла.
я не хочу больше слушать свои любимые песни не в оригинальном исполнении. особенно если каверы хоть и старательные, но все же бесконечно далекие от первоисточника - преимущественно из-за голоса. музыку можно отточить до совершенства, но голос... разве возможно скопировать такие голоса - уникальные, неповторимые? не смешите меня. только не Молко, не Боуи, не Мэтта. поэтому я не хочу больше питаться суррогатом. не хочу стоять в маленьком душном клубе с толпой малолеток, которые наверняка даже не слушают толком тех исполнителей, каверы на которых звучат на этих вечеринках.
I am too old for this shit, как-то так. грустно оставлять это позади, еще и на такой ноте - ведь это был не только здоровый кусок приятных воспоминаний, но и единственная регулярная возможность оторваться. да только развлекуха перестала быть pure, а с меня достаточно музыкальный разочарований.
но не будем о грустном - ведь был и положительный момент, самый сильный и яркий за всю вечеринку. кавер на Игги Попа. сцену заволокло дымом, зал захлестнуло рваной, резкой, но притом едва не вводящей в почти наркотический транс музыкой, и когда я до хрипоты выкрикивала now I wanna be your dog в унисон с солистом, мне на несколько долгих мгновений показалось, что я перенеслась в пространстве и времени, и из дыма вот-вот появится Игги, молодой, угашенный и безумный, чтобы свести с ума весь зал, взорвать всем мозги к чертям. что ж, это был отличный финальный аккорд моих похождений на эти кавер-пати. пусть и не совсем британский. после него я мало что помню. кажется, завершила вечеринку Rock'n'roll queen. может, когда-нибудь я ею стану? хотя бы в качестве зрителя.

did you forget to take your meds?

это было написано еще с месяц назад, но разве это имеет значение? тогда я наконец-то смогла распробовать новую версию своего любимого лекарства для тоски. я уже почти забыла, какой сильный эффект оно дает. идеальная имитация очищения, почти перерождения даже. через боль. когда принимаешь его, кажется, будто знаешь точно, сколько слез оно впитало, сколько сердец дорвало в клочья, сколько душ исцелило. пока оно растворяется в тебе, ты долго падаешь в самую глубокую пропасть, на дне которой погружаешься в захлестывающий океан эмоций и дышишь, дышишь даже под водой - как привык после Битвы за солнце. и там ты с облегчением понимаешь, что вкус у твоего любимого Плацебо не изменился - насыщенный, тревожный, ласкающий и горький. все такой же эйфорический. неторопливо смакуя его, ты знаешь наверняка, что будешь в порядке.

invisible

какой-то дурной сегодня вечер. я не ощущаю себя. кто я? кто я? я смотрю на свои старые фотографии и не понимаю, кто на них изображен. на них я отличаюсь от себя-нынешней, а к нынешней еще не привыкла. кажется, будто обрезав волосы, я отрезала от себя все прошлое. а кроме прошлого - улыбчивого, светлого - у меня ведь ничего и нет. из-за этого прорезается ощущение, что теперь обо мне не знает никто на свете. где бы будущее поискать? пойду погляжу - может, оно закатилось под кровать или пылится на дальней полке?
нет. похоже, что нет. ну ладно. просто...
возьми себя в руки, дочь самурая. возьми себя в руки.