ще ніколи в житті я не відчувала себе настільки самотньою. ні, я зараз не враховую мою родину - що б не сталося, це непорушна константа у моєму житті, мій самий надійний тил. але нині, в один із найважливіших моментів в історії моєї країни і можливо навіть мого життя, просто родини не вистачає. при всій моїй мізантропії, у ці мінливі тяжкі часи мені вкрай необхідна підтримка інших людей. я нарешті знайшла себе у чомусь. у цій дивній, страшній, для багатьох безглуздій революції. зрозуміла, що це - моє, те, чого я прагну всім серцем. може, ціль моя утопічна, а я сама - ідеалістка з рожевими окулярами, та мені все одно, доки я вірю, що в моїх силах щось змінити. може, користі з мене не так вже й багато, але якась все ж таки є. однак я опинилася один на один з байдужістю, непорозумінням, ненавистю та ворожістю. надто багато для мене самої. усі мої друзі та знайомі, спілкування з якими я найбільш цінувала, опинилися по ту сторону барикад. і це так тяжко, так невимовно, нестерпно тяжко, що здається, наче в мене гора на плечах. раніше я з подібним не стикалася, а якщо й стикалася, то у таких дрібницях, які навіть не варті були уваги. то це отак закінчується дитинство? коли ти залишаєшся сам на сам зі своєю боротьбою?
що ж, революція, я навіть не знаю, чи дякувати тобі за те, що я нарешті виросла, чи клясти тебе з тієї ж причини. ти навчила мене не уникати людей з іншою точкою зору, а приймати їх такими, якими вони є. деяких я навіть змогла зрозуміти. ти допомогла мені здолати мій страх і невпевненість. ти дала мені гордість за мою країну і моїх співвітчизників. але також ти мене кинула у прірву відчаю, коли відкрила мені очі на моє рідне місто, яке я раніше любила до нестями. коли змусила усвідомити, що за моєю спиною крім родини нікого немає.
що ж, мені майже не боляче. я не здивована. давно вже мала підозру, що я якась біла ворона дивного сорту. що мабуть немає на світі такої людини, з якою я хоча б на п'ятдесят відсотків збіглася у поглядах відносно всього, що мені найбільш цінно. та це все неважливо. в решті решт, я думаю, я лиш стану ще сильніше. ще більш самотньою та непоступливою - так. але все ж таки сильнішою. я зможу сміливо дивитися у майбутнє, знаючи, що мені ніхто зайвий не потрібен, щоб впевнено йти вперед і долати будь-які труднощі.
а поки я продираюся крізь терен мого шляху, мене рятує музика. власне, як завжди. тепер це Океан Ельзи. я колисаюсь на теплих хвилях їх відчайдушних пронизливих пісень, які водночас містять і скорботу, і щемляче відчуття довгоочікуваної весни, і неймовірний запал. ці пісні - єдине, що повертає мені надію, дає сили боротися далі навіть тоді, коли я зовсім зневіряюсь.
