#awesome2020

я признаю, 2020 для многих людей оказался тяжелым - из-за потери работы, болезней родственников, финансовых трудностей и еще десятка причин. но почему-то больше всего нытья про то, каким хреновым был 2020, я слышу от людей, у которых в-общем-то ничего плохого не случилось, кроме того, что отпал задроченный всеми travelling. из-за этого потока негатива я боюсь забыть, каким офигенным 2020 год оказался для меня. так что пока воспоминания о нем свежи, я решила их записать. получилось аж две версии, краткая и расширенная. они на разных языках, и несколько отличаются по содержанию, и очень сильно - по стилю. забавно, как меняется манера письма в зависимости от языка. надо будет попробовать еще.

RU. кратко.
новый год. я в Киеве на рейве. естественно, никакой еды. стакан джин-тоника. 5 часов охрененного драм-н-бейса. куча крутых людей вокруг. я знаю точно, что год будет отпад.
Львов. уличные музыканты, случайная вечеринка, прогулка по трущобам, бесконечное чревоугодие в ресторанах.
снова Киев. выставка WOW Ukraine. моя страна реально вау. не то чтобы я когда-то в этом сомневалась.
февраль. катаюсь на лыжах. с трудом, но удается побороть страх, оставшийся после травмы.
март. 10 дней до локдауна. я на концерте Линдемана. у меня температура, болезненный кашель и ощущение, что я вот-вот выблюю легкие. я беснуюсь все равно, мне в общем-то наплевать, если я сдохну прямо там. слушать любимые песни вживую – экстаз. на экране за музыкантами всякая занятная мерзость. по залу летают (какая неожиданность) надутые презервативы. Линдеман и Тегтгрен в огромном пузыре, прямо передо мной. в толпу летят торты и рыбины. позже – медиаторы. ничего не поймала и рада.
3 месяца дома. выхожу на улицу раз в неделю за продуктами. работаю онлайн, смотрю вебинары, ни с кем лично не контактирую. кайф. возвращаюсь ко всем забытым хобби. японский. йога. чтение. фотография. писательство.
отмена концертов и фестивалей. нет раммштайну, атласу, юпарку, ханику и комиккону. жаль, но не смертельно.
июнь. друзья, тепло, смех, типичные для нас дебильные шутки и обсуждения херни на серьезных щах. я скучала. бассейн. нет розжига для костра, зато есть напалм. сойдет.
вернуться в офис и социум. не хочу, не буду. приходится.
июль. велик. гоняю по Салтовке. Змиев. Переплываю Донец против течения.
папа починил яхту. каждые выходные в яхт-клуб, но все время с разными людьми. гуляем по лугам и тропинкам вдоль берега, ходим на яхте. ветер радует. костер и печеная картошка тоже.
август. Карпаты. офигенная компания, вкусная еда, созерцание гор. два сложных трекинга. тяжело, ноги болят адски, но я смогла, преодолела. довольна как слон. рафтинг. я купаюсь в ледяной воде Черного Черемоша.
сентябрь. едем на дачу. не мою. по дороге гуляем по Краснограду (но это не точно). оккупируем местный дом культуры. нелегально лазим за кулисами.
еду в Каменец волонтером на Республику. забываю об эпидемии. о работе. о проблемах. вообще обо всем. обнимаюсь с незнакомцами. делюсь едой, пью из одной бутылки с другими ребятами. там классные люди, музыка и простая вкусная еда по талонам. утопическое общество. хочу остаться там навсегда.
октябрь. Москалевка. стихи в лесу.
едем кататься на лошадях. я вспоминаю о своей детской мечте. неожиданно нахожу конный клуб рядом с домом. начинаю брать уроки верховой езды. это очень сложно, но ужасно интересно.
ноябрь. снег. санки.
эпичный паб-крол с моими учениками. начинаем в школе. потом пьем вино во дворах. поем Цоя. нас прогоняют сварливые местные. идем в парк, катаемся на каруселях. дальше – в пьяную вишню. там знакомимся с каким-то музыкантом, потом с ребятами из Израиля. редкий миг, когда Харьков кажется европейским городом.
декабрь. работы по горло, сил нет. невыносимо хочу отдохнуть. как под заказ, у меня корона. 3 спокойных недели дома. я заказываю подарки, договариваюсь с друзьями, как отметить новый год. все будет супер.

UA. барвисто
31 грудня 19го. Я у Києві. Йду до Музею медицини з сестрою. Ще три години до Нового року, і ми зустрінемо його на рейві. Тут взагалі немає їжі, є лише декілька видів напоїв. Я зупиняюся на джин-тоніку, і цей чи то паперовий, чи то пластиковий «бокал» - єдине, що я вип’ю цього вечора. Не враховуючи воду, звісно. 5 годин майже безперервних танців у вихорі драм-н-бейсу, класного люду та щирих емоцій. І абсолютно байдуже, коли там настає новий рік. Музика – єдине, що має значення тієї ночі.
У холі музею я випадково зустрічаю студентів з нашої школи, і у них є їжа. Усвідомлюю, що я до біса голодна, тож ми виходимо на полювання. Знайти щось о третій годині здається неможливим, але нам вдається. Ми йдемо тихими вулицями Києва крізь напів-сніг, напів-мряку. Справжній контрастний душ порівняно з розпашілим, вібруючим від басів повітрям музею. Свого роду підготовка до завтрашнього дня, коли ми будемо вештатися доріжками та павільйонами ВДНГ, а згодом – по прикрашеним майданам біля Софії та Михайлівського.
Ввечері я нарешті здійсню давнє бажання покататися на фунікулері. Здоровезна черга мене не лякає попри те, що я дуже змерзла. Повільно пересуватися не тільки в горизонтальній, але й вертикальній площині виявляється напрочуд забавно.
Але час змінити маленький вагончик на великий. Ми вирушаємо до Львова.
У Місті Лева ми неквапливо ходимо від одного ресторану до іншого, куштуючи найсмачнішу їжу, яку тільки можна собі уявити. Слухаємо вуличних музикантів, яких охороняють величезні гірлянди-янголи – і підспівуємо улюбленим пісням. Випадково потрапляємо на ще одну вечірку, таку якусь тепло-душевну, з треками на будь-який смак, від Емінема до диско і без усіх цих довбаних Деспасіто.
Наступного дня ми, пересичені знайомим до останньої бруківки центром, відкриваємо для себе Львів з іншої сторони, доволі непривабливої, проте все одно цікавої. Варто полишити історичний центр, і тебе поглинають бетонні хащі, брудні, розбиті та похмурі. Я не зважаю на це, мені норм, адже я виросла у схожих гнітючих джунглях. Проте панорама Львова з оглядового майданчику біля нового пам’ятника Героям Небесної Сотні мені все ж таки подобається більше.
Я ловлю себе на думці, що взагалі-то, Львів встиг мені трішки набриднути, але я починаю скучити за ним щойно я лишаю його заради ще одного дня у Києві.
У нас є ще один важливий пункт програми - виставка WOW Ukraine. Нею можна блукати цілий день, але нажаль, в нашому розпорядженні лише пара годин.
Вечеряємо ми у ресторані ліванської кухні і купуємо там для тата настільки запашний лаваш, що його одразу хочеться зжерти весь без залишку. Ми чинимо опір спокусі як можемо. Лаваш доїжджає додому неушкодженим.
Лютий пролітає як одна мить, він сірий та непомітний, як і будь-який інший лютий на моїй пам’яті, окрім 14го року.
У березні я встигаю потрапити на довгоочікуваний концерт Ліндемана за лічені дні до локдауну. В мене температура та страшенний кашель, і я годину стою у черзі, що змією обвивається навкруги цілого кварталу. Звісно, концерт виявляється вартий цього очікування. Я біснуюся наче скажена, одна посеред спокійніших людей, і якийсь час мені здається, що в мене от-от стане серце через високу температуру, але хіба це може мене зупинити? Чим дужче я віддаюся своїм диким танцям, тим далі відступає лихоманка. В мене несеться шквал енергії, і я пірнаю у нього, стаючи з ним єдиним цілим. Слідом у натовп летять дебелі рибини та торти, але на щастя, я стою достатньо далеко від сцени. Це не той сувенір, який я хотіла б отримати замість медіатору.
Я повертаюся додому з порожніми руками, проте з зарядженими на 100% внутрішніми батарейками. Тож коли починається локдаун, у мене є сили на все. Я дивлюся вебінари по роботі, я повертаюся до японської і фотографії, щодня займаюся йогою, знову читаю і пишу.
Три місяці саморозвитку, затишних сімейних вечорів та творчості. Я виходжу з дому раз на тиждень і кайфую від цих обставин.
Потім настає червень – і ми нарешті збираємося з друзями. Всі чилять на бортах басейну, а я мотаюся як заведена від одного краю до іншого, адже не можна так просто взяти і упустити можливість поплавати.
Через тиждень я повертаюся в офіс. Виколупати себе з домівки і змусити знову взаємодіяти з соціумом – майже фізичне зусилля, але поступово я звикаю.
У липні я запізніло згадую, що в мене взагалі-то є велосипед. І катаюся частіше ніж попередні декілька років, взяті докупи. Трохи згодом я ще згадую, що в мене і яхта є. І їжджу до яхт-клуба ледве не кожні вихідні, щоразу з новою компанією.
Ми ходимо під вітрилами, плаваємо, гуляємо запашними лугами, що буяють квітами. Ми мерзнемо вночі та помираємо від спеки вдень, розпалюємо багаття, печемо картоплю і смажимо маршмелоу. Мляве, ліниве літо раптом починає бути по-справжньому класним.
Навідуюся до друзів у Змійові. Ми купаємося у річці і я вирішую переплисти Донець. Він доволі вузький, проте течія дуже сильна, на що я чомусь не очікувала. Протилежний берег весь захаращений очеретом, тож мені доводиться плисти проти течії, щоб дістатися маленького пляжу. Я відчуваю себе абсолютно безпорадною, адже усі мої зусилля річка з легкістю нівелює. Це мабуть найнеприємніше відчуття у моєму житті. Втім, я обожнюю плавати з самого малечку. Мене отак просто не злякати водою. Коли я нарешті виходжу на протилежний берег, моє серце калатає як скажене, легені ніяк не можуть поглинути достатньо повітря, але я пишаюся собою. Я здолала ріку.
У серпні я їду в Карпати з друзями і колишньою студенткою. Як же я хотіла повернутися туди влітку! У нас два дуже важких трекінга в гори, один на Піп Іван, другий до Несамовитого. Після них мої коліна розриваються від болю, я не можу присісти навпочіпки, але я неймовірно задоволена, адже я змогла, я впоралася. Це неабиякий привід для гордості. Там же я вперше потрапляю на рафтинг (а точніше, ми сплавляємося на байдарках). Вода, швидкість та бризки у лице – моє улюблене поєднання. Ми в одній байдарці з інструктором, тож швидко і легко проходимо усі перепони. Випереджуємо усіх інших, пришвартовуємося на кам’яному пляжі у закруті ріки і ніжимося під теплим приємним сонцем. Інструктор знаходить дикі горіхи і пригощає нас. Вони смачніші за ті, що в магазині.
Пізніше, коли решта нашої групи гріється на березі, ми з моєю ученицею плаваємо в крижаній воді Чорного Черемошу.
У вересні я їду до Кам’янця в якості волонтера на Республіку, єдиний музичний фестиваль цього року. Для мене він перетворюється на справжній ковток свободи, якого я дуже потребувала, хоча й не усвідомлювала цього. Тут я забуваю про епідемію, локдауни, заборони і будь-яку обережність взагалі. Ми обнімаємося з незнайомцями, танцюємо, співаємо, їмо їжу за принципом у кого що знайдеться, п’ємо з однієї пляшки. Ми гуляємо містом та каньйоном, ховаємося від вітру у галереях фортеці, медитуємо на дощ під час зливи. Я з іншою волонтеркою стою на мерчі два дні, і ми розпродаємо усе, що тільки можна було продати, включно з залишками попередніх років. Ми харчуємося по талонах простою, але неймовірно смачною їжею – і чорт забирай, от у такій Республіці я б жила! Шкода, що треба повертатися до звичайного життя.
У жовтні я влаштовую treasure hunt по квартирі для своєї сестри на її день народження. Я не полінилася, хоча до останнього відтягувала усі приготування. Вийшло прикольно.
До Харкова приїжджає один з волонтерів Рєспи, і ми блукаємо лісопарком, а наступного дня – Москалівкою. Виявляється, її капітально відреставрували, і від колишнього декадансу там нічого не залишилося. Тож дивитися там більше нема на що.
Допоки погода ще тепла, ми з дівчатами з роботи вирішуємо покататися на конях. До мене знов повертається дитяча мрія навчитися їздити по-справжньому. Я роблю чергову спробу знайти кінний клуб поблизу – і таки знаходжу! Виявляється, верхова їзда – це доволі складно і фізично важко, проте на диво я не зневіряюся, а навпаки, стараюся щосили.
Листопад, наче брат-близнюк лютого, намагається приспати мене своєю кволістю, та я пручаюся. Втім, не дуже успішно. Стає трохи легше, коли несподівано випадає сніг. Всього лиш на пару днів, але я встигаю покататися на санях. Ще один проблиск фану – зімпровізований паб-крол з моїми учнями. Ми святкуємо завершення семестру у школі, і коли вже пора закінчувати, у нас ще залишається пляшка вина. Ми йдемо до знайомого по штопор, розпиваємо пляшку у дворах, співаємо Цоя. Звісно ж на нас хтось починає гримати з балкону. Ми рушаємо далі – до П’яної вишні, потім в парк, де кружляємо на маленькій литячій каруселі, і знову до Вишні. Там знайомимося з музикантом/фотографом, а потім з компанією з Ізраїлю. Нам п’янко і весело, і всі кордони знову зникли.
На початку грудня мені відчайдушно хочеться відпочити, в мене вже не вистачає сил ні на що. Моє бажання здійснюється – мене, так би мовити, «коронують». Три тижні вдома, така собі відпустка точнісінько на день народження. Я встигаю прикрасити квартиру і замовити купу подарунків. Цього як раз достатньо для чудового завершення року. 31го грудня я йду святкувати 2021 з друзями і роблю декілька важливих висновків стосовно себе. У новому році я маю намір добряче попрацювати над собою.